стою я в аеропорту Dulles, у городі Вашинґтоні, на північноамериканському континенті, на планеті Земля, через праве плече дамська сумочка, в лівій руці течка з комп’ютером, ані зубної щітки, ні пари білизни, летить зараз десь над Атлантикою чоловік, задля якого я все це затіяла, і ось це й є – єдина моя адреса: трохи прийшовши до тями, викуривши підряд дві цигарки, перештампувала квиток – на Кеннеді: хай уже, раз таке діло, Марк завтра зустрічає там нас обох – нарізно, якось уже здибаємось; потелефонувала вашинґтонським знайомим, що віддавна кликали її в гості, хоч, мабуть-таки, не опівночі, – драстуйте вам, оце ж я тут, у Dulles, дайте води напитися, бо так їсти хочу, що переночувати ніде, – от уже справді, дослівно; із записаною на клаптику паперу адресою – іt’s fіfteen mіnutes drіve, we’re waіtіng for you,[55] уфф, спасибі, не без добрих людей світ, – відчуваючи на вустах, од перевтоми, невідліпну посмішку розумово відсталої дитини, потрюхикала на стоянку таксі, але й це ще був не кінець: за кермом трапився маленький пакистанець, в чиїй твердій, розкотистій тарабарщині не відразу вгадувалась англійська, – сміливо рушивши в ніч, десь акурат на п’ятнадцятій хвилині він повернув до неї голову в тьмі автосалону, повільно, як на шарнірах, світло зустрічних ліхтарень напливало й відринало, тінями величезних невидимих риб, червоне табло лічильника мерехтіло, мов кардіограма в покинутій лікарями операційній, – і спитав, чи знає вона дорогу, – перепрошую, але дорогу належиться знати таксистові, ні? – голизна порожніх заміських автострад, ніч без вогника обабіч траси, де я, Господи, хто я, чому я тут? – ще за чверть години в’їхали в містечко, погналися виметеними місячними вуличками – в один бік, відтак, розвернувшись, у другий, як довго ви в Америці? – кричала вона з заднього сидіння, наче глухому, – п’ять років, відказував він, так само штивно тримаючи голову, – і спиняв кеб, і вмикав світло, і витягав з-під сидіння зім’яте простирадло мапи, обіруч тримаючись за нього, мов за казковий килим-самоліт, що має чудом вивезти, й чогось чекав, втупившись у нього, їй тупо подумалося, що бідака, мабуть, не вміє читати, – як, ви сказали, зветься вулиця? – перекочував у роті камінчики неслухняних звуків, не в змозі вимовити «Руперт-стріт», а чи то повторити за нею, бо ж вона також говорила з акцентом, хай і не таким диркучим, «куд ю кол дере?» – що-що? ага, could you call there,[56] цебто туди, куди ми їдемо, вже другу годину поспіль, мої друзі там оце, либонь, навісніють, подзвонила й пропала! – добре, давайте сюди трубку, – раз, і вдруге, і втретє, спершу не було зв’язку, потім знервований Рон, який уже, виявляється, телефонував до компанії таксі, давав пакистанцеві, котрий все не виходив із своєї атараксії, якісь багатоповерхові інструкції, й знову починалося загнане метання в химеричному плетиві безлюдних вуличок, ніби водій віддав усі свої реакції машині: кеб розпачливо шарпався, зупинявся, гмукав, чухав потилицю, питав себе: а якщо туди? – чортихався (звискнувши шинами), ламав руки, а в пітьмі автосалону знай ширився мовчазний пакистанців страх, вона відчувала його фізично – до нудоти, чоловікові вимикалася з безпорадних рук, як линва, його праця, його нетривка зачіпка за цей примарний край, і дідько б узяв цю леді з дивним акцентом, якій забандюрилось невідь-куди пертися серед ночі, – їй було ніяково, хотілося все менше займати місця на задньому сидінні, за четвертим (!!!) дзвінком «дере» Рон зарепетував у трубку: де ви є? стійте на місці, just don’t move, man, okey?[57] – по п’яти хвилинах з-за рогу вилетіло біле авто, вихопилась Ронова постать, рвонула на себе дверцята кеба, легені заповнив вогкий запах літньої ночі, а автосалон – Ронів розлючений клекіт (іt’s fіfteen mіnutes drіve, man, you just don’t know your busіness![58]) – і, вилазячи на свободу, похитуючись на підборах (лівий босоніжок таки розповзався, не тримаючись купи), вона відчула мокротний пробульк у трусиках: почалося місячне. Абзац.
І забракло вже жалю до пакистанця – грошей він із переляку не взяв, ані цента, що ж, не тільки йому випав тяжкий день… Так і заснула в домі у Рона й Марти з тою приклеєною до вуст, як лузга, ідіотичною посмішкою: ну-ну, подумалося перед сном, летить, таки явно летить моє золото – вже посипалися катастрофи! І чого ж дивувати, що першим відрухом у Кеннеді на вид коханого мужчини – стояв під стіночкою, якнайневинніше теревенячи собі з попутниками з київського рейсу, джинсова куртка, знайомий сивий йоржик, вона вгледіла його раніше, ніж він її, скільки разів прокручувала собі в уяві цю сцену! – був мимовільний укол неприязні – а він, ич який, розігнався живчиком, цьомнув у щічку, мовби нічого й не трапилося, мовби й не було цих півроку спустошливого ждання, ялового вигоряння оливи в черепку, і пояснень ніяких не належалося, за спиною, послушним пінґвіном настовбурчивши черевце, манячив Марк, ну вже ж, не до пояснень, знайомтеся, панство, – як усе глупо й не до ладу, зіжмакано якось виходить, я просто змучилася, треба відпочити, відіспатися, та й за ним же тяжка дорога, потім розберуся, потім, – а «потім», уже на місці, уже сам-на-сам, на напіврозпакованих валізках, і з’явилася – вигулькнула мов зоддалеки, не зачепивши все ще оглушених, защемлено ниючих інстинктів, – ота думка, котру з місця йому простосердо й видала, принесла й поклала до ніг, як пес закинуту палицю, – знаєш, мені здається, ти відкритий до зла. Стенувся, як од ножа, дивним був той недобрий спах в очах, вже колись бачений нею раніше, – на межі вищиреного осміху з нагло випертими з-під горішньої губи іклами, мов щось інше на мить прорізалося крізь його обведені безсонно запаленими бережками повіки, – був пізній вечір, і вони вперше вийшли пройтися, розглянутись по околиці, котра таємничо блимала кольоровими ліхтариками по дворах і городчиках, з прочинюваних дверей одноповерхових будиночків раз у раз вихоплювалися вибухи музики й сміху, біліли в ласкавій коричневій темені, щезаючи в її глибину, перехожі футболки, містечко не спало, охоплене молодечим передчуванням свята: наближався щорічний мистецький фестиваль, глянь, яка андерсенівська хатка, який цікавий шпиль! – все спочатку, все в нас починається спочатку, я ще мушу піти до церкви й поставити свічку – що Бог поміг мені до тебе приїхати, так-так, кивала вона, всі страхіття позаду, всі ці пожежі, розтрощені авта й тіла, безумні перельоти, ні фіґа собі історійка! одне лиш, на майбутнє – знаєш, що мені здається? Тільки зрозумій мене правильно, не ображайся: що ти відкритий до
